Sunplaza

Його історію – про відвагу, біль і справжній героїзм розповіла ВСН сестра воїна Галина.

Микола народився 20 травня 1987 року в селі Гішин, що на Ковельщині, і був найменший в родині Дмитра Давидовича та Олени Сергіївни – мав дві старші сестри Світлану та Галину. Батько хлопця працював у колгоспі на тракторній бригаді, мама полола цукрові буряки в ланці. У 90-х роках сім’я, придбавши будинок, переїхала на Іваничівщину в село Гряди.

«У дитинстві мій брат Коля був дуже веселим та добрим хлопчиком. Ми були з ним дуже дружними, як кажуть, – росли на одній хвилі, хоч характер він мав не такий уже й простий. Він був досить упертий і запальний, але попри все, ми завжди знаходили спільну мову: Коля в усьому підтримував мене, а я – його. До того ж я завжди знала, коли треба промовчати, а коли можна трохи й посперечатись. Навчалися ми обоє у Грядівській школі, яка тепер має статус ліцею», – розповідає Галина.

Завжди жив роботою

Закінчивши школу, Микола пішов вчитися в Нововолинське ПТУ №11, де отримав фах електрогазозварника. Після училища юнак влаштувався на роботу у приватну фірму «Новомонтаж», яка займалася спорудженням з металевих будівельних конструкцій по всій Україні. Пропрацював там понад 10 років. Через який час його призначили бригадиром.

Причому, за словами сестри, брат був, хоч і вимогливим, але дуже принциповим та справедливим керівником, який горою стояв за свій колектив, вимагаючи підвищення зарплати своїм підлеглим та добиваючись для них різних матеріальних благ. За це його й не жалувало керівництво, не раз лишаючи премій та інших винагород. Микола завжди просто жив роботою, а у вільний час займався виготовленням різних виробів із металу: ковка, різьблення, випилювання тощо.

Одного дня, приїхавши у відпустку в рідне місто, Микола зустрів дівчину Інну, яка згодом стала його дружиною. Невдовзі у молодят народився синок, якого батьки любовно називали Дімою. Зараз хлопчикові уже 8 років.

«По роботі брат часто бував у відрядженнях в Рівному, але завжди старався приїжджати додому, щоб побачитися з мамою, дружиною та сином, провести з ними вихідні. Для нього мама завжди була на першому місці, адже, як найменша в родині дитина, він був її мізинчиком та любимчиком», – згадує сестра Героя.

Повномасштабна війна застала Миколу теж у Рівному. Його бригада терміново готувала до здачі один з важливих споруджуваних об’єктів, але на вихідні чоловік відпросився додому, аби провідати свою сім’ю, з якою давно не бачився і за якою дуже скучав. Було це у серпні 2023 року.

У рідному місті він і отримав повістку в армію, хоч і мав зовсім не військовий вигляд. До того ж в армії Микола раніше не служив, оскільки був комісований через хворобу кісток – докучали між хребцеві грижі.

Добре усвідомлював, що сапер помиляється лише двічі…

Та в країні йшла жорстока й кровопролитна війна, і вона потребувала захисників, тому на хвороби ніхто не зважав.

З військкомату його спочатку відправили на навчання в Подільськ Одеської області, де він два місяці освоював нову для себе небезпечну професію сапера.

«Коля завжди був дуже відповідальним і розумів увесь ризик та наслідки такої професії не лише для себе, але й для тих, хто буде з ним поруч. Недаремно ж у народі кажуть, що сапер помиляється лише двічі. Тому він старався до найменших дрібниць засвоїти усе, що тільки можна, про міни, їх типи та будову, процеси встановлення та розмінування, щоб вижити самому й не піддавати небезпеці інших. Адже добре усвідомлював, що один необережний рух…і тіло вмить розлетітися на молекули», – тремтячим від стримуваних сліз голосом ділиться Галя.

У жовтні після навчання Микола Федорук із позивним «Американець» відбув на Запоріжжя, де під селом Роботине тримала оборону його 65-та окрема механізована бригада, яка нині має назву «Великий луг». На той час село, яке мало для України дуже важливе стратегічне значення, оскільки знаходиться на автодорозі з Оріхова до окупованого Токмака, який називають логістичним хабом, уже було звільнене від російських військ.

Але українська армія витратила на це занадто багато сил і часу, тому не змогла рухатись далі в бік Токмака та Мелітополя й перерізати ворогу сухопутний коридор з Криму на Донбас. До кінця осені наступ ЗСУ тут фактично припинився. Взимку вже російські війська не припиняли атаки на Роботине, намагаючись за будь-яку ціну нівелювати успіхи наступу українських військ на цій ділянці фронту.

«Ми не дуже часто мали можливість поспілкуватися з братом, оскільки в нього не завжди був заряджений телефон або ж він перебував на позиції й не міг говорити. Коли ж Коля виходив на зв’язок, то розповідав, що вони окопалися на висотці в невеликій зеленій посадці неподалік Роботиного, яку мають намір захищати до останнього бійця. Адже, якщо ворог захопить цю висотку, йому відкриється можливість значно просунутися вглиб нашої оборони», – переповідає занепокоєння брата Галина.

Був у захваті від побратимів та ротного

У грудні, за місяць своєї загибелі, Микола приїхав додому у відпустку. Він дуже радів, що вдалося, можливо, востаннє зустрітися з рідними людьми, особливо з мамою, дружиною та сином. Потім була радісна зустріч із родинами обох сестер, які теж мешкають у місті гірників. Розповідаючи рідним про війну, хвалився, що потрапив у дуже хороший колектив, що в них дуже вдумливий та відповідальний ротний, який цінує життя та здоров’я своїх підлеглих і даремно не посилає їх на вірну смерть.

«До речі, я була дуже здивована, дізнавшись, що цей командир, якого звали Василь Васильович, упродовж року, попри всі небезпеки фронтових буднів, тримав у пам’яті мій телефон і зателефонував нам 9 січня, у день роковин загибелі брата, висловивши щире співчуття. Ми й досі з ним на зв’язку», – каже сестра воїна.

На жаль, 10 днів відпустки пролетіли, наче одна мить, і захисник знову повернувся до своїх на передову. Багатьох його побратимів на той момент уже не було в живих. Ситуація на цьому напрямку фронту теж була досить складна. Як повідомлялося в оперативних зведеннях, у зоні відповідальності бригади тоді вже не було в живих угруповання військ »Таврія». Рашисти ні вдень, ні вночі, не припиняли гатити з усіх стволів по позиціях українських бійців, безперервно атакували їх, застосовуючи навіть дрони з невідомою хімічною речовиною.

Солдат Микола Федорук загинув 9 січня 2024 року внаслідок атаки ворожого дрона, снаряд з якого перерізав тіло воїна навпіл.

«Отримавши сповіщення про смерть Колі, та дізнавшись, як саме він загинув, я зателефонувала ротному й попросила, щоб він допоміг забрати його з поля бою хоч якусь частинку тіла брата, яку ще можна впізнати, щоб ми могли похоронити його тут, у рідній землі.

Закриту труну з тілом брата привіз до моргу у Володимир його молоденький побратим. І, коли ми поїхали туди на впізнання, здавши перед тим кров на аналіз ДНК, відкривши труну, побачили лише частину тіла, по якій ще можна було зрозуміти, що це дійсно Микола, а не хтось інший. І я дуже вдячна тим хлопцям, його побратимам, які надали нам можливість достойно похоронити брата й хоча б поплакати на його могилі», – ледь стримуючи ридання, ділиться своїм горем Галина.

У понеділок похоронили сина, а через тиждень – маму

А в ніч з 12 на 13 січня старшій сестрі Миколи Світлані приснився віщий сон. Нібито вони з кимось чомусь ходять сільським кладовищем і чують чийсь голос: «Тут – ні. Біля тата повинна лежати мама, а Герої – біля Героїв». Прокинувшись, жінка довго не могла прийти до тями від лихого передчуття.

«Про загибель брата ми тоді ще не знали, бо сповіщення, в якому було написано, що він зник безвісти, а в дужках – загинув, Світлані вручили, викликавши її на вулицю, 13 січня. Перш ніж сказати про це матері, сестра викликала «Швидку», пояснивши медикам, що загинув наш брат, і мама щось відчуває, бо злягла з високим тиском, весь час запитуючи, що з Колею?. Казала що він весь час у неї в думках. Тому ми хотіли повідомити їй страшну новину у присутності лікарів. Ті забрали її в кардіологію, а потім хтось приніс туди ковід, і її з високою температурою перевели в інфекцію, де 24 січня, не приходячи до свідомості, вона померла, так і не дізнавшись, що сина уже немає… А тут ще у нас обох теж похворіли діти. Я зі своїм сином Марком, який захворів на пневмонію, лежала у дитячому відділенні, сестра – в інфекції, а мама в кардіології», – тремтячим голосом розповідає, не приховуючи рясних сліз Галина

Похоронили захисника Вітчизни у понеділок, 22 січня, на сільському цвинтарі біля могил інших Героїв у Грядах, а матір через два тижні – поряд із батьком.

За виявлену у боях мужність, стійкість та відвагу солдат Микола Федорук нагороджений посмертно медаллю «Захиснику Вітчизни», а рішенням сесії Нововолинської міськради йому надано статус «Почесний громадянин міста».

«Я ніколи не думала, що мій брат служитиме в армії, що він настільки серйозно й скрупульозно захопиться професією сапера. Строкову службу він не проходив і взагалі не мав жодного відношення до ЗСУ. Ми ніяким чином не були причетні до війни на Сході у 2014-му. Спостерігали за всім лише в телевізорі. Тому була дуже здивована, коли він починав розповідати, що йому подобається розбирати та збирати різні конструкції вибухових пристроїв та іншу зброю.

Відмінником у школі він ніколи не був, учився посередньо, але вже у зрілому віці почав захоплено вивчати хімію, оскільки від цього залежало не лише його життя, а життя побратимів. І тут йому дуже знадобилася цивільна професія газоелектрозварника, яка виручала на війні. Командири неодноразово ставили Миколу в приклад іншим бійцям. Мовляв, «Американець» найкраще риє окопи. Свій позивний він отримав за пристрасть до круглих чорних окулярів, які носять американські поліцейські», – зауважує на закінчення розповіді сестра Героя.

Валентина Савчук