Sunplaza

У дитинстві мрів стати козаком й служити у війську

Кулеметник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 93 ОМБР «Холодний Яр» солдат Валерій Осіпов загинув 31 серпня 2024 року на Донеччині у віці 37 років. Його бойовий шлях був коротким, але сповненим відваги та самопожертви.

Щодня на передовій він доводив, що честь та гідність – не просто слова, а справжні принципи, заради яких варто жити та, якщо потрібно померти. Щирий, добрий, принциповий, відважний та працелюбний, – таким залишиться у пам’яті рідних та близьких.

«У дитинстві Валерій любив повторювати, коли виросте, обов’язково піде до війська й стане козаком. Але травма, яку отримав у ранньому дитинстві, далася взнаки, і його не взяли до армії. Однак він не здався й після того, як у Володимирі відмовили, поїхав до Луцька на медкомісію, сподіваючись, що там йому вдасться схитрувати й, зрештою, потрапити на строкову службу. Та коли йому чітко дали зрозуміти, що військовим не бути, син, приставши на пропозицію друга, який працював у будівельній фірмі, що займалась внутрішніми ремонтами приміщень, вирушив на заробітки до столиці».

 

Валерій народився та виріс у Володимирі. Навчався у гімназії імені Цинкаловського (колишня ЗОШ №4). Захоплювався туризмом та різьбою по дереву, якої навчився від батька. Його декоративні роботи й досі прикрашають рідний дім. Після школи вступив до вищого професійного училища на слюсаря по ремонту автотранспорту. До слова, Валерій освоїв професію водія, коли був геть хлопчаком.

Так складались обставини, що обоє батьків працювали на консервному заводі позмінно, й інколи не мали з ким залишити дітей, через що були змушені брати їх із собою. Батько хлопця трудився водієм підіймача, за кермо якого й сів Валерій. Тож коли закінчив школу і вирішив отримати водійські права, батькова наука стала в пригоді.

У сім’ї, крім Валерія, є старша донька Ірина, з якою вони були одним цілим, не дивлячись на різницю у віці. У дитинстві він завжди намагався її захистити, і не дозволяв іншим дітям навіть погано глянути у її бік. Між собою називали один одного – «малий» та «мала». У вільний від роботи час родина Осіпових  полюбляла бувати на природі, і коли випадала можливість, усі разом вирушали до лісу.

 

«Валерій змалку був допитливим і мав добру пам’ять. До школи навчився читати й рахувати. А ще вмів молитися. Щирої молитви українською мовою його навчила вихователька у дитячому садку. Саме з нею пов’язаний один з випадків його життя. Якось він пішов із бабусею, чоловіковою мамою, до Свято-Успенського Собору, парафіянкою якого вона була. Це було на початку 90-х, коли Україна тільки здобула незалежність. Я ж відвідувала Собор Різдва Христового. По поверненні свекруха поскаржилась, що внук зганьбив її перед усіма, бо молився… не тією мовою, і вона наказала йому мовчати. На що він відповів, що це вона неправильно молилась, і продовжив гучніше вимовляти слова молитви українською.

Іншим разом напередодні дня Святого Миколая ми разом із ним вирушили до Собору Різдва Христового, і тут до нас підійшов священник та запросив Валеру на наступний день до церкви, додавши, що будуть роздавати подарунки. До кінця уроків він не добув. Відпросившись у вчительки, пішов у церкву. Та оскільки навчався у початкових класах, слідом тишком нишком вирушила донька. І коли священник дарував подарунки, він попросив ще одного, – для Ірини. А коли розпочиналися святки, син разом із друзями вирушали колядувати.

Пригадую, як він захотів мати шахи, попри те, що ми з чоловіком обіцяли купити йому, вперто заявив, що сам купить. Тож, наколядувавши грошей, таки придбав омріяну гру, і разом із батьком потім у неї грали».

У перші дні війни разом із батьком пішли до військкомату, але їх не взяли

Зі слів Тетяни Степанівни, Валерій любив спорт, і знаходив час посеред робочого графіку для відвідування спортзалу та басейну. Робота, якою займався, подобалась, про що не раз розповідав жінці. Так, вона дізналася про те, що їм з хлопцями, крім приватних будинків, доводилось виконувати ремонтні роботи в музеях столиці, та навіть в офісі президента.

«Коли розпочалося повномасштабне  вторгнення, Валерій повернувся до Володимира й разом із батьком пішли до військкомату (ТЦК та СП), але обох повернули додому. Син згодом поїхав назад до Києва, де займався облаштуванням укриттів. Незадовго нашу сім’ю спіткала біда, – захворів чоловік. На жаль, хворобу виявили запізно, і він швидко згас.

Важко перенесла його смерть, адже ми прожили разом майже сорок років. Аби якось відволіктись від понурих думок, вишивала. У мене понад сорок картин вишитих мною, у хаті висять. Найпалкішим прихильником моїх робіт був Валерій. Він дуже любив вишиванки, і коли робив ремонт у своїй кімнаті, вибрав кілька робіт і повісив на стіні. А коли йшов на війну, я вишила йому оберіг, у якому було закодоване його ім’я. На жаль, чи погано молилась, чи не зуміла вберегти. Той оберіг поклала йому у труну».

Про те, що воює, приховував від мами та сестри

Навесні 2024 року Валерій підписав контракт із 93-ю ОМБР «Холодний Яр». Мамі пояснив, що не міг спокійно жити й ходити на роботу, спостерігаючи за тим, як ворог обстрілює Київ і вбиває мирних людей.

«Я йду за вас із сестрою, за моїх племінників, за інших дітей та жінок», – зізнався у розмові. Валерій часто телефонував, і ділився з матір’ю враженнями від навчання на полігоні. Йому подобалась військова справа. Разом із тим, щиро радів, що потрапив до дружнього колективу, у якому усі були один за одного. «Мамо, ти мені не телефонуй, я тобі сам буду дзвонити, бо не завжди можу відповісти. Я на навчаннях. Ти тільки не хвилюйся. У мене все добре», – говорив він Тетяні Степанівні. А тим часом разом із побратимами вирушав на позиції.

«Про те, що син воює, не знала. Він усіляко це приховував, як від мене, так і від доньки, таким чином намагаючись уберегти нас від хвилювань. 27 серпня я розмовляла з ним востаннє. Ще потім встигла написати повідомлення про те, що прийшли бахіли від дощу, які замовляв, на що відповів, поки вони йому не потрібні. І додав, що задзвонить в суботу. А вже у понеділок прийшло сповіщення про те, що він зник безвісти. Я не могла нічого зрозуміти, адже син був на навчаннях. Аби отримати хоч якусь інформацію, стала телефонувати його друзям, від яких дізналася про те, що Валерій перебував у зоні бойових дій.

5 вересня його командир повідомив, що в машину, на якій син разом із побратимами їхав на позиції, поцілив ворожий безпілотник. На жаль, в живих нікого не залишилось. Почувши страшну звістку, відмовлялась вірити у те, що моя дитина загинула. Донька, дізнавшись про смерть брата, спробувала ще раз поговорити з командиром, сподіваючись почути, що Валерій живий, і він помилився. «Я упізнав його по татуюванню. Він один такий розмальований був у нас», – почула у відповідь. На тілі сина були особливі татуювання, якими захопився упродовж останніх кількох років. Вони допомогли упізнати понівечене тіло».

Рушником, який вишила на вісімнадцятиріччя сина, пов’язала його хрест на могилі

У ніч напередодні загибелі Валерія Тетяна довго не могла заснути, душа ніби відчувала біду. А ще, зізнається жінка, якось вона дивилася телевізор, і по новинах показали похорон воїна. На мить здалося, ніби побачила свій рушник, на якому несли коровай перед труною. Цей рушник вишивала для сина, коли тому виповнилось вісімнадцять, і він збирався до війська.

За традицією, батьки благословляли у дорогу іконою, на якій зображена Матір Божа. А оскільки святиня не може бути не покритою, жінка вишила червоно-чорними нитками рушника, який тоді не знадобився, і залишився лежати у шафі. Вона заплющила очі, видіння зникло. Згадала про нього, коли хоронила сина.

 

 

Довгих два тижні рідні чекали на повернення тіла. 11 вересня Валерій повернувся на щиті. Тієї ночі попри втому, ніхто майже не спав. Та сон хоч і ненадовго, все ж зморив Ірину, до якої уві сні прийшов брат. Він стояв перед нею у рожевій сорочці й усміхався. «Все ок, мала», – промовив він і зник.

 

 

У день поховання Тетяна дістала з шафи рушника, й тремтячими руками пов’язала ним коровай, який мав стати символом життя та продовження роду, натомість став символом прощання. Коли труну опустили в землю, у її серці щось обірвалося. Стоячи на краю могили, вона не бачила ні людей, ні чорних хусток, ні сліз. Світ став порожнім, як і її душа. Вона тримала в руках рушник – старий, вишитий її руками. Тетяна підійшла до хреста. Він ще пахнув свіжим деревом, її руки, такі ж натруджені, як сама земля, тремтіли.

 

 

 

 

«Це тобі, сину», — прошепотіла вона, пов’язуючи рушника на хресті. Сльози капали на полотно, розчиняючись із червоною та чорною вишивкою, але вона не витирала їх. Вітер підхопив кінці рушника, і вони затріпотіли, мов білі крила на тлі сірого неба. Рушник на хресті символізував вічний зв’язок матері й сина, любов, що сильніша за смерть.

 

 

Від пережитого горя жінка втратила здатність плакати

Спершу Тетяна плакала безупинно. До сорока днів майже щодня приходила на кладовище й, обіймаючи холодного хреста, виливала сльози, ніби могла ними вимити біль зі свого серця. Та людський організм не безмежний. Прокинувшись одного ранку, помітила, що не може більше плакати. Очі пекли, мов розпечене вугілля, але сліз не було. Вона торкнулася обличчя – сухо. Їй стало лячно. «Таке інколи трапляється через сильне емоційне потрясіння», – сказав лікар, до якого звернулася по допомогу.

Від постійного плачу та напруги, яку не витримували ні очі, ні нерви, у Тетяни виник «синдром сухого ока». Глибокий стрес та тривале перенапруження спричинили порушення слізних залоз. Очі втратили здатність виробляти достатньо сльози, аби зволожити їх поверхню.

Іноді їй навіть хотілося знову відчути сльози – гарячі, солоні, живі. Без них, здавалося, вона закам’яніла. Тепер її скорбота є тихою, майже безмовною. “Висохли сльози, – говорить Тетяна. – Але горе не висохло. Воно просто стало невидимим”.

 

 

«Я намагаюсь триматись. Так хотів Валерій, який завжди казав, що маю бути сильною й гарно виглядати. Моєю підтримкою є донька та онуки, які не дають впасти духом. А ще продовжую вишивати. Ось купила невеличку картину з тризубом. Вишию і занесу сину на могилу. Хоч це важко, але почала усвідомлювати, що його більше немає. Бо ще донедавна щомиті чекала на його дзвінок, попри те, що побратими разом із речами передали телефон. Тепер не чекаю. Однак кожного разу, коли вмикаю відео з фронту, серце тремтить від надії й страху. Бачу колону військових, їхні обличчя, змучені й загартовані війною, бачу, як вони всміхаються чи махають на камеру, і раптом ловлю себе на думці: “А раптом він там.”

Сподіваюся побачити серед них свого сина. Ось він — можливо, стоїть десь осторонь, не дивиться в об’єктив, але я впізнаю його серед тисячі. Його постать, рухи, те, як він поправляє каску чи сумку на плечі. Може, пройде повз на кілька секунд, і я закричу: «Ось він! Ось мій син!». Та кожне відео закінчується, попри те, що сподіваюся побачити останньому кадрі, та не знаходжу. Вимикаю екран і залишаюсь із пусткою. Ще одна надія розсипається на порох, і щоразу знову душа вмирає, але я продовжую шукати його очима у кадрі. Бо не можу перестати. Навіть, якщо його немає серед живих, він у моєму серці».

 

 

Поховали воїна на Федорівському кладовищі.

Жанна БІЛОЦЬКА