Sunplaza

Актор Євген Авдєєнко з початку повномасштабної війни служить у Третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ. Був артилеристом, а після того, як отримав травму ніг, приєднався до Хорунжої служби, де займається гуманітарно-ідеологічно-інформаційною підтримкою бійців 3 ОШБр.

Проте остаточно зі сценою попрощатися не довелось. Разом з режисером Анатолієм Нєйоловим, художнім керівником театру “Чорний квадрат” вони створили моновиставу “Ненароджені для війни”. У ній єдиний актор Євген розповідає історії військових з передової. Моновиставу вже встигли показати на сценах ряду міст України. 12 грудня у Київському культурному кластері “Краків” її можуть побачити мешканці й гості столиці. Євген розповів “Апострофу” про те, чому вирішив піти з театру Лесі Українки, як вдалося зберегти емпатію в суворих умовах фронту та як реагують гладачі на його виставу. Далі його пряма мова з незначними правками.

Про театр

У 2019-му я остаточно пішов з театра ім.Лесі Українки. Чому? Там був ватний керівник-колаборант Резнікович (Михайло Резнікович – генеральний директор-художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (1994 — 2022), нині – Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Він зараз у Росії. У нього енциклопедичні знання, тому він дуже небезпечний. Переказували, що одній людині, а це було після Помаранчевої революції – він казав: не розмовляйте в моєму кабінеті українською, це русскій театр, хочете – йдіть у театр Франка.

Помаранчева революція мене змінила. Тоді зрозумів, що він ватник, а я, студент 4-го курсу, усвідомив, що українець. Я із Сум – обрусяченого міста. Української ідентичності не було, половина шкіл російськомовні, я вчився в Алєксандровской гімназії, збудованій у 1893 році і названій ім’ям к***пського царя. Помаранчева революція, університет, друзі з інших міст України, книги – усе це змінило мене.

У 2015-му Резнікович організував гастролі в Лондон – його син один із “гаманців” Кремля, має там по сусідству з Абрамовичем нерухомість. Ми грали в центрі Лондона, за кілька метрів від Букінгемського палацу. Гастролі тривали майже місяць, уявіть, який бюджет був. Під час Майдану Резнікович робив вигляд, що нічого не відбувається. У 2014-му він узагалі хотів поїхати на фестиваль у Петроград! Тодішній міністр культури Євген Нищук сказав: ви що з глузду з’їхали? Тобто ми були філіалом, “малим” театром Москви, осередком культури “русского міра”. Там і досі на вахті сидить м**зь, яка мріє про РФ. Словом, мене це дістало.

Я пішов в ГО Український легіон, де проходив вишкіл. Нас закидували гранатами, ми мали виконувати різні тактичні вправи. Звичайно, це не порівняти з реальною війною, але основи дали – це круто. Свій перший окоп я там викопав. Правда, не в той бік почав копати:). Потім був довгий процес вступу в Нацгвардію: зібрати документи, здати психологічні тести…

Я розумів, що насувається п****ць, який театр? 19 лютого 2022-го я зіграв в п’єсі Корчинського. Далі була мобілізація.

Про гумор в окопах

Гумор на фронті нікуди не дівається. Це дуже добре, коли твої побратими дружать з гумором, тобто бодай інколи, але буде весело. Принаймні в артилерії бувають паузи, коли ми чекаємо цілі. Погана погода чи розвідник не злетів, і ми чекаємо, доки нам знайдуть ціль. Пам’ятаю, коли в площину нашої позиції, не по бліндажу, а досить близько, 122-й чи 155-й снаряд – він дуже відчутний, вібрація йде, бо ти під землею, але всі сміялися, бо хтось кумедно смикався. Бувають моменти, коли взагалі не до гумору, хоча я намагаюсь знайти його хоч на міліметр завжди, бо можна з глузду з’їхати. Скільки в мене знайомих – усі з чорним гумором. Знаєте вислів: одна нога на Донбасі, одна – тут?

Про вплив війни на людину

Звісно, люди змінюються, якщо побачать багато смертей, поранень… Для людини, яка з тобою пройшла багато через що, хочеш зробити по-максимуму, підтримати, допомогти. На війні змінюється ставлення до тих, хто не воює. Це їх вибір, нещасні люди, які виїхали за кордон. Туга все рівно за домом є, як би ти класно не почував себе, не кайфував від життя за кордоном. Кажуть, що треба повертати людей з-за кордону. Дітей, жінок – так, а чоловіків? У Болгарії, мене відпускали до дітей у відпустку, наші здоровенні татуйовані чоловіки, коли їх дружини питають, як там в Україні, кажуть: “давайтє сєгодня без грусті-пєчали”. З такими не знаю, що робити… Якщо у тебе щось всередині дозволяє плавати через Тису, ти вважаєш, що це круто, не знаю, що ти за істота?

Про страх

Страх, звичайно, є, це нормально. У виставі я кажу слова посестри, бойової медикині Фокс: “я боюся йти в бій з тим, кому не страшно”. Усім страшно. Просто треба робити свою роботу. Якось ми в САУ сиділи, я був зайнятий своєю справою: порох, щось заряджав… Тоді ти не думаєш ні про що, не боїшся. Бували паузи, бо чекали цілі. У цих паузах мені справді було страшно.

Про моновиставу “Ненароджені для війни”

Ідея вистави виникла у нашій медійній службі. В її основі – сотні інтерв’ю різних бійців. Це складно: в театрі є п’єса, на знімальному майданчику – сценарій, а тут інтерв’ю. Я в хлопців-артилеристів телефоном інтерв’ю записував, мої посестри й побратими з Хорунжої служби їздили до танкістів, піхотинців, а режисер вибирав, що треба, є там думки різних людей, філософські роздуми, наприклад, про любов на війні, про значення розмови з мамою, колишньою дружиною або з дружиною, яка тебе трошки не дочекалась і в Австрії когось знайшла.

Після вистави люди казали, що це така ненав’язлива агітація. Добре, що саме так виставу зрозуміли. Військові дякували, а дехто навіть писав: захотілося мобілізуватися. Це найкращий відгук про виставу.